Газета «Столичні новини», 30.03.2004 – 05.04.2004, №253

Примари полiтреформи

Усі ми мріємо про класичну демократію в республіці, коли верховна влада належить колегіальному органу. Якщо абстрагуватися від виборів–2004 і політичної кон'юнктури, думаю, ніхто не буде сперечатися, що процес переходу до парламентсько-президентської моделі для України закономірний. Сильна одноособова влада – президентська або монархічна – підходить у двох випадках: для молодої країни в період її становлення і для країни з великою територією і (або) вкрай нерівномірним розподілом ресурсів. У цих випадках необхідність сильної централізованої влади обумовлюється можливістю великих зловживань і, як наслідок, необхідністю сильного контролю для уникнення анархії. Чим менше є що ділити, тим більше «всенародним» стає керування. Україна не відноситься до другої категорії, як Росія або США, і вже виросла «з пелюшок» становлення держави. Отже, настав час посилювати колегіальну складову в управлінні. Але не до фанатизму. Чиста парламентська модель із пропорційними виборами в однопалатний парламент, призначенням прем'єра і виборами президента парламентом підходить лише для країни, у якій немає ані природних ресурсів, ані серйозного виробництва, над якими можна встановити одноособовий контроль, де соціальній справедливості за визначенням ніщо не загрожує. Де у владу ніхто не рветься, тому що влада нічого принципового не вирішує. В іншому випадку, коли в країні є що ділити, така модель неминуче приведе до партійної диктатури. Причому неважливо, скільки буде партій – одна або трохи. До речі, відсутність норми обрання президента парламентом за умови урізування його повноважень у цьому випадку мало що змінює.

Коли я подавав свій законопроект про чисту «мажоритарку», то знав, що розглядати його будуть при прийнятій у першому читанні політреформі і знайдених потенційних 300 голосах.

Якби я цього не зробив, проект Рудьковського – Ключковського все одно подали б. Просто його номер був би без «риски». Хтось повинен був не осоромитися і заявити про необхідність мажоритарної системи. Чому не я, якщо я дійсно вважаю, що це єдина прийнятна модель виборів до однопалатного парламенту у парламентсько-президентській республіці? Я, принаймні, не зрадив своїх переконань.

Однак закон про вибори на пропорційній основі, незважаючи на всіх труднощів, численні виправлення і пізню ніч, все ж таки був проголосований. І тепер багато хто з мажоритарників прекрасно розуміють, що якщо комусь і пощастить у 2006 році потрапити до списку будь–якої вже розкрученої партії, вони назавжди залишаться «другим сортом». З них будуть брати гроші «на партійні потреби», але рахуватися з їхньою точкою зору – навряд чи. Звідси висновок – створювати свою, нову партію чи лобіювати або мажоритарні вибори, або регіональні списки.

Чекати від мажоритарників, що вони зійдуть з політичної арени за партійне «дякую», я б на місці лобістів пропорційного закону не став. Ще не вечір, до парламентських виборів–2006 цілих два роки. Я розумію, що такі партії як «Регіони України» і СДПУ(о), які мають значний ресурс і розгалужену структуру, не бояться програти вибори комуністам. Припустимо, соціал–демократи візьмуть свої п'ять – вісім відсотків. Але фракція «Регіонів» сьогодні – суть мажоритарники. І для них мажоритарка або регіональні списки вигідніше, ніж чисто пропорційна модель.

Можливо, «Регіони» готові зробити ставку на Віктора Януковича як потенційного президента. Однак особисто я в цьому не бачу сенсу. Янукович як президент був би чудовий при нинішньому обсязі повноважень, але в цьому випадку в нього буде чимало суперників і один з них – високорейтинговий Віктор Ющенко. Навіть у випадку, якщо Янукович буде висунутий як єдиний кандидат на посаду президента від парламентської більшості, на вибори все одно піде ще і комуністичний кандидат. Імовірність програти досить відчутна. Інша справа, якщо вдасться реалізувати політреформу. Якщо це станеться, то Кабмін теоретично не повинний буде складати повноваження перед новообраним президентом, Янукович залишиться сильним прем'єром і одержить недоторканність до березня 2005 року. Тоді йому буде не важливо, хто стане президентом, аби це був не він. Біда в тому, що Янукович – далеко не компромісний прем'єр. Адже ніхто ще знає, які примари почнуть «бродити» по парламенту в 2005 році. Як, утім, ніхто не знає, які наслідки будуть мати «грандіозні» ініціативи деяких політиків, пов'язані з конституційною реформою: «компромісні» і непрогнозовані...

Володимир ГОШОВСЬКИЙ,
народний депутат України