Гошовский В.С. - Полiтична реформа: новий поворот

Мажоритарна виборча система врятує від деградації українські партії

Питання щодо реформування виборчої системи України традиційно піднімається перед черговими парламентськими виборами. Проте цього разу поштовхом для перегляду принципів та методів перетворення голосів виборців в депутатські мандати послугувала ініціатива Президента щодо становлення в Україні парламентсько–президентської республіки.

Виборча система – далеко не нейтральний фактор в політичному процесі. Здається, тільки стосовно виборів Президента ніколи не виникало суперечок: глава держави, наділений високими повноваженнями, повинен у своїх діях спиратися на підтримку якомога ширших верств населення, отже, обиратися всенародно по системі абсолютної більшості. Щодо вищого представницького органу – Верховної Ради – то з часів незалежності система виборів до парламенту принципово змінювалась лише одного разу. 24 вересня 1997 року, напередодні перших після прийняття Конституції України парламентських виборів–98, був прийнятий Закон України «Про вибори народних депутатів України», який передбачав обрання однієї половини конституційного складу Верховної Ради в єдиному багатомандатному округу за партійно–блоковими списками виходячи з принципу пропорційності, а другої – в 225 одномандатних округах по системі відносної більшості. До прийняття цього закону вибори до парламенту відбувалися за мажоритарним принципом: всі 450 народних депутатів обиралися в одномандатних округах. Суто «мажоритарною» була Верховна Рада другого скликання, обрана у 1994 році. На долю народних депутатів її складу випала честь прийняття 28 червня 1996 року Конституції України.

Слід зауважити, що партійно–пропорційна складова парламенту була введена на виконання норми статті 36 Конституції України, в якій сказано: «Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах». Проте досвід останніх років переконливо засвідчив – політичних партій в класичному розумінні в Україні не існує. Жодна з існуючих на сьогодні 99 партій не може претендувати на звання представника загальнонаціональних інтересів і не володіє стабільною підтримкою і довірою населення. Нажаль, слід констатувати, що така демократична складова політичного життя як багатопартійність в Україні перетворилась на конкурентну боротьбу на вищому державному рівні окремих фінансово–промислових груп. Політична культура українських політиків не містить розуміння понять «партійний обов'язок», «партійна відповідальність», а тим більше – «партійна честь». Сьогоднішні партії – це родинно–кланові угрупування, які дедалі більше стають схожими на класичну «партноменклатуру» радянських часів. Замкнутість партійних структур, незмінюваність керівництва веде до геронтократії, стагнації та деградації українських партій.

В той же час не було стимулів, які б примусили партії змінити це ганебне становище. З одного боку, лідери крупних партій та блоків могли не турбуватися за свій власний депутатський мандат, адже під яскравим лозунгом проходження принаймні «номера першого» за списком завжди гарантоване. З другого боку, обмеженість впливу Верховної Ради на процес формування та діяльність уряду привела до того, що партії почали нехтувати одномандатними округами, віддаючи їх за домовленостями «на відкуп» зацікавленим особам. Зазвичай, на кожному мажоритарному окрузі всі політичні сили майже обов'язково висувають своїх кандидатів. Але навіть при поверхневому огляді ситуації завжди можна сказати, чи дійсно партія бореться за депутатський мандат, чи висування кандидата носить лише формальний характер.

Тим не менш, така система виборів донедавна влаштовувала всіх – за нею обиралися обидва останні українські парламенти. Ситуація змінилася після оголошення Президентом ініціативи щодо переходу України до парламентсько-президентської форми правління. Хочу підкреслити, що насправді ідея політичної реформи в її початковому вигляді не містить будь–яких обмежень чи зауважень стосовно типу системи виборів депутатського корпусу. З тез політреформи випливає лише наступне: у парламенті формується більшість, яка на основі внутрішніх домовленостей висуває на затвердження Президента кандидатуру Прем'єр-міністра. Прем'єр–міністр згідно Конституції формує уряд, який несе першочергову відповідальність перед Верховною Радою. Стосовно особливостей формування парламентської більшості і уряду на сьогодні знову ж таки важко робити висновки. Передбачається, що дані механізми будуть законодавчо закріплені у майбутньому.

Однак сам факт президентської пропозиції парламенту формувати уряд змусив лідерів партій з іншого боку подивитися на виборчу систему. Стало очевидним, що «мажоритарники» становлять серйозну загрозу, але – не політичній реформі як такій, а виключно можливості реалізації лідерами партій своїх амбіцій щодо міністерських крісел. Звичайно, сформувати парламентську більшість 225 депутатів–«мажоритарників» не можуть. Крім того, багато хто з них висувався на округах певною політичною партією і у парламенті «поповнив» відповідну фракцію. Але перед лідерами партій ця проблема постала трохи в іншому ракурсі. По-перше, низький рівень партійної дисципліни ставить під удар стабільну чисельність фракції. Заборонити перехід по фракціях неможливо, адже це порушує права депутата як людини і громадянина. Відкликати депутата, що вийшов з фракції, теж неможливо. Але якщо для «списочників» просто законодавчо не закріплений відповідний механізм, то для «мажоритарників» його взагалі неможливо передбачити. Тому навіть набравши 100% за партійним списком і за умови можливості відкликання депутата–«списочника», що залишив фракцію, лідер партії може розраховувати максимум на 225 «списів». Можете собі уявити, чого захоче той «мажоритарник», який погодиться своїм голосом забезпечити йому прем'єрство? Будемо називати речі своїми іменами – такий лідер приречений на чотири роки шантажу з боку не тільки корпусу одномандатників, а й «своїх». Останні, ображені відсутністю винагороди за дотримання партійної дисципліни, можуть пригрозити вийти з фракції навіть перед страхом втратити депутатський мандат. Все пізнається у порівнянні – «що таке мій мандат депутата порівняно з твоїм кріслом прем'єра?» Причому ціна кожного «спису» буде невпинно зростати, а парламентська більшість розпадатиметься з тріском кожного разу в акурат перед прийняттям доленосного для уряду рішення.

Зрозуміло, що така ситуація неприйнятна не лише для партій, а й для самих «мажоритарників». Мій мандат народного депутата – це голоси сотні тисяч виборців 173 одномандатного округу в місті Харкові. Я ніколи не примирюся з тим, що їх волею свідомо маніпулюють, віддаючи їх інтереси в жертву чиїмось амбіціям. Впевнений, зі мною погодиться більшість депутатів–«мажоритарників». В контексті політичної реформи виборчу систему необхідно змінювати.

Але чи можливе сьогодні введення в Україні пропорційної системи – системи «партійних списків»? Нажаль, вимушений констатувати, що ні. У цієї системи є величезна перевага – вона дозволяє представити у верховному законодавчому органі влади всі основні політичні сили суспільства. Видатний діяч Великої французької революції Оноре Мірабо так сформулював цю ідею: «Як на карті держави, що відображає в зменшеному масштабі всі особливості країни, в парламенті повинні бути представлені неоднакові погляди та інтереси різних верств населення у відповідності з їх поширенням та підтримкою у народі». Але недоліки пропорційної системи, які в країнах з давніми традиціями парламентаризму та високою партійною культурою відходять на задній план, в Україні, яка лише 12 років йде по шляху утвердження демократії, стають вирішальними. Адже саму по собі пропорційну систему виборів важко назвати демократичною. По–перше, вона позбавляє виборця можливості визначати персональний склад депутатського корпусу, віддаючи його «на милість» лідера партії чи блоку. По–друге, нівелює право рівного доступу до представницького органу влади всіх громадян, адже формує незмінну партійну номенклатуру, «професійних політиків», а не політиків – професіоналів в певній галузі суспільного життя. Крім того, як вже зазначалося, в Україні на сьогодні немає жодної впливової політичної сили, яка здатна заручитися підтримкою більше 50% населення. За умови ж, коли уряд залежить від парламенту, тобто може бути відправлений у відставку вотумом недовіри або взагалі формується парламентською більшістю, такий політичний пасьянс як сьогодні створює загрозу нестабільності коаліцій, порушення домовленостей і, як наслідок, частих урядових криз.

Сьогодні у парламенті розглядається ряд законопроектів про вибори народних депутатів, які передбачають введення пропорційної системи за партійно–блоковими списками. Така система не дає виборцю гарантії, що він знатиме «в обличчя» людину, якій своїм голосом вручив депутатський мандат. В цьому й криється найбільша для сучасної України небезпека пропорційної системи – вона розбещує партії. Для них немає необхідності в підвищенні довіри та підтримки населення шляхом залучення до рядів партії якомога більшого числа громадян, в першу чергу, талановитої молоді та інтелігенції, відкритості та прозорості діяльності, грамотній ротації кадрів в партструктурах. Народ не довіряє партіям, але його вимушують за них голосувати. З приходом же до влади партії ще більше підривають довіру виборців, адже... забувають про них.

Єдина прийнятна для сучасної України модель виборчої системи – це 100–відсоткова мажоритарна система, за якої 450 народних депутатів обиратимуться в 450 одномандатних округах на основі відносної більшості шляхом не тільки висування кандидатів від партій, але й самовисування. І основний її плюс – це закріплення кожного конкретного депутата за його округом. Для українців є традицією голосувати за конкретну людину – наділяти її повноваженнями та вимагати відповідальності. «Мій депутат», «наш депутат» – це не просто слова. Мажоритарні вибори є своєрідним тестом на зрілість для майбутнього політика – чи здатний він завоювати підтримку людей, чи вартий їх довіри? При такій системі партії змушені будуть боротися за кожен з 450 округів. Їм не прийдеться більше розраховувати на яскраві лозунги, харизму лідера чи популярну ідеологію. Проти них висунуть свої кандидатури безпартійні, але авторитетні особистості, які користуються заслуженою підтримкою виборців. Вони йтимуть на вибори не з програмою партії, а зі своєю власною програмою. Чи зможе кандидат від партії перемогти в такому випадку? На це питання сьогодні є однозначна відповідь: більшість депутатів–«мажоритарників» в сьогоднішньому парламенті – самовисуванці.

Є ще один аргумент на користь саме такої виборчої системи. Він органічно випливає з тези політичної реформи: якщо новообрана Верховна Рада протягом певного часу не в змозі сформувати парламентську більшість, Президент має право її розпустити. Хочу підкреслити, що партії не бояться перевиборів, навпаки – для них «другий тур» є бажаним. Адже маючи можливість врахувати всі помилки та недоліки передвиборчої кампанії, вивчивши сильні та слабкі сторони суперників, вони розраховуватимуть набрати ще більшу кількість голосів. В парламенті «одномандатників» перевибори невигідні нікому, тому що ніколи не можна спрогнозувати, яким чином «ляже карта» цього разу. На успішних новичків–самовисуванців партії можуть «кинути важку артилерію». Там, де в перший раз з невеликим відривом переміг представник однієї політичної сили, другий раз може пройти представник сили–опонента. Тому «мажоритарний» парламент скоріше згуртується під загрозою розпуску та утворить парламентську більшість.

Наприкінці зауважу – на мою думку, політичні партії не просто можуть, а зобов'язані відігравати в політичному житті суспільства ключову роль. Партія – це носій загальнонаціональної концепції розвитку, іншими словами – картини майбутнього для всієї країни. В будь–який момент часу політична партія повинна бути готова взяти в свої руки керівництво країною, висунути кандидатів на вищі державні посади. Причому кандидатів – професіоналів високого класу. На сьогоднішній день такий рівень розвитку для українських партій є недосяжним. Великою помилкою було би сьогодні введення пропорційної виборчої системи. І навпаки – мажоритарна система здатна «оздоровити» партії, привести до їх лав нових, яскравих людей – професіоналів з новаторськими ідеями, реформаторів з практичним життєвим досвідом, здатних взяти відповідальність за життя народу і держави, згуртуватися навколо ідеї парламентсько–президентської України.

Володимир ГОШОВСЬКИЙ,
народний депутат України