Нова редакція процесуальних кодексів змінила правила компенсації витрат на правову допомогу. Раніше цей механізм був нежиттєздатним, тому суспільний інтерес вимагав його реформування. Зокрема, законодавець відмовився від граничних розмірів компенсації, які не відображали реальних гонорарів адвокатів та цінової політики на ринку юридичних послуг, і зосередився на умовах договорів про надання правової допомоги між клієнтом та адвокатом. Введено забезпечення витрат на професійну правничу допомогу (суд має право за клопотанням відповідача зобов’язати позивача внести на депозитний рахунок суду грошову суму для забезпечення можливого відшкодування майбутніх витрат відповідача на професійну правничу допомогу). У разі невнесення коштів для забезпечення витрат на професійну правничу допомогу суд за клопотанням відповідача має право залишити позов без розгляду.
Формально новий підхід втілив у юридичну спільноту надію розраховувати на запровадження цивілізованих правил гри, а клієнтам надавав можливість перекласти тягар оплати вартості юридичних послуг на сторону спору, проти якої винесено судове рішення. Водночас механізм розподілу витрат мав би стати певним фільтром, покликаним зменшити кількість безпідставних або малозначних спорів між сторонами, які було б економічно доцільно вирішувати в позасудовий спосіб, щоб не наражатися на тягар понесення витрат на правничу допомогу.
Для уникнення потенційних зловживань судді отримали дискреційні повноваження щодо зменшення заявлених до компенсації витрат за клопотанням іншої сторони у разі їх неспівмірності з «масштабом» справи та обсягом виконаних юридичних робіт. Проте, на жаль, на практиці внесені зміни, на диво, не тільки не поліпшили становище, а й виявили дуже консервативне ставлення судової системи до нововведень.
Дискреція суду щодо остаточного визначення розміру витрат, які підлягають відшкодуванню, перетворилася на ревізію роботи правників, коли за відсутності процесуальних норм, які надавали б відповідні повноваження, суди оцінюють договірні умови, обсяг та склад юридичних послуг, майновий стан сторін та безліч інших умов, за наслідком яких розмір витрат, які підлягають компенсації, значно зменшується.
Як визначаються витрати на правову допомогу
Процесуальні кодекси зазначають, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Саме до останніх належать витрати на професійну правову допомогу.
Суд може попередньо визначити суму судових витрат, проте власне витрат на правову допомогу це не стосується. Витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
ля визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Зазвичай витрати на правову допомогу розподіляються наступним чином:
розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
Незважаючи на положення п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України, які дозволяють стороні надати докази розміру витрат, що підлягають сплаті в майбутньому, для можливості покладення судом судових витрат на опонента, рекомендованим є надання доказів саме фактичного понесення стороною витрат на правову допомогу. Про це зазначено у постанові Київського апеляційного суду від 15.11.2018 у справі №758/16719/17.
розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Непоодинокими були випадки, коли судді обмежували обсяг робіт, оплата яких підлягала відшкодуванню, лише представництвом у судовому засіданні. Наслідком стало те, що основна стаття витрат платника податків на правничу допомогу (підготовка позову, всіх процесуальних документів, збір та подача доказів тощо) не відшкодовувалася.
Врешті-решт Велика Палата Верховного Суду визнала такий підхід (щодо обмеження обсягу робіт) неправомірним. Витрати на правову допомогу стягуються не лише за участь у судовому засіданні, а й у разі вчинення інших дій за його межами. Такий висновок зробив ВС у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №301/1894/17.
Водночас Суд зробив висновок про те, що при стягненні витрат на правову допомогу необхідно враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (ст. 6 закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності чи відповідного договору (ст. 12, 46, 56 ЦПК 2004 року). Такий висновок випливає з рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року у справі №23-рп/2009, згідно з яким до правової допомоги належать і консультації та роз'яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо.
У справі №821/1594/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що належним доказом для відшкодування витрат на правову допомогу є документи, у яких конкретизовано справу, в якій таку допомогу надано. При цьому суд виходив з практики Європейського суду з прав людини.
У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд з прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір — обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява №34884/97, п. 30, ECHR 1999-V). У п. 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд (у разі, якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом), не може бути обов'язковою для суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Оскільки документи не містили інформації про підготовку відзиву саме по цій справі, КАС визнав їх неналежними та такими, що унеможливлюють вирішення питання про відшкодування витрат на користь позивача.
Ст. 5 Закону України «Про судовий збір» визначає коло осіб, яких звільнено від сплати судового збору. Законодавець не конкретизував, від яких саме судових витрат звільняються особи — від сплати судового збору чи відшкодування стороною витрат на правову допомогу, чи від усіх видів таких витрат. Тому суди зазначають, що сторона, яка звільнена законом від сплати судового збору, не звільняється від відшкодування витрат на правову допомогу (рішення Пирятинського районного суду Полтавської області у справі №544/474/18 від 24 січня 2019 року). Таку позицію судів підтримала судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 18 жовтня 2017 року. У цій справі судом першої інстанції вирішено стягнути з позивача, який програв справу, витрати відповідача на правову допомогу.
Нюанси відшкодування витрат на правову допомогу
У цивільному процесі
Витрати фізичних осіб, пов’язані з оплатою професійної правничої допомоги при розгляді судом справ про оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, несуть юридичні особи, на території яких мав місце нещасний випадок внаслідок таких надзвичайних ситуацій.
Відповідно до поточної редакції ст. 142 ЦПК України, у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
Згідно з ч. 9 ст. 141 ЦПК України, у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
У постанові від 26.09.2018 у справі №148/312/16-ц КЦС ВС зазначив, що з аналізу ст. 89 ЦПК України випливає, що для стягнення компенсації здійснених відповідачем витрат, пов'язаних з розглядом справи, відповідачу згідно з процесуальним обов'язком доказування необхідно було довести, а суду встановити і зазначити про це в судовому рішенні, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені в ході розгляду справи та в чому вони виражені, зокрема:
чи діяв позивач недобросовісно та пред'явив необґрунтований позов;
чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору;
чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету — ущемлення прав та інтересів відповідача;
чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується.
У адміністративному судочинстві
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Але тут диявол криється в деталях. А деталі полягають у тому, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Даний висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах:
від 21 березня 2018 р. у справі №815/4300/17;
від 11 квітня 2018 р. у справі №814/698/16.
Слід звернути увагу на те, що не кожен суб'єкт владних повноважень є розпорядником бюджетних коштів і, відповідно, має бюджетні асигнування. Якщо суд зазначає в резолютивній частині судового рішення про відшкодування судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань, слід мати на увазі, що у разі, якщо цей суб'єкт владних повноважень не має бюджетних асигнувань, судове рішення в цій частині виконане завідомо не буде.
У кримінальному процесі
Витрати на правову допомогу включені до процесуальних витрат і в кримінальному процесі. Витрати, пов’язані з оплатою допомоги захисника, несе підозрюваний, обвинувачений. Витрати, пов’язані з оплатою допомоги представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які надають правову допомогу за договором, несе відповідно потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, юридична особа, щодо якої здійснюється провадження.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №462/6473/16-ц нагадала, що процесуальні витрати, понесені, зокрема, у кримінальному провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову до обвинуваченого. Такі витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими гл. 8 КПК України. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що цей спір не може розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Цієї позиції суди послідовно дотримуються вже багато років. Так, у постанові Вищого господарського суду України від 13.04.2010 у справі №05/248-09 зазначалося, що сума витрат на оплату юридичних послуг не вважається збитками, оскільки такі витрати не мають обов'язкового характеру та необхідних ознак збитків відповідно до приписів чинного законодавства, а факт їх наявності та розмір не знаходяться у безпосередньому причинному зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань.
Як суди обмежують розмір компенсації
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Порушення будь-якого з цих правил тягне негативні наслідки для учасника процесу, оскільки суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
У кодексах не передбачено можливості суду самостійно ініціювати питання про зменшення витрат на правничу допомогу, але це суддів не засмучує. Водночас доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката. Тобто з аналізу цих норм вбачається, що суд не за власною ініціативою переглядає витрати, а робить це за клопотанням сторони, яка має довести неспівмірність таких витрат.
Однак з аналізу рішень не завжди вбачається, що протилежна сторона клопотала про зменшення витрат. Та й взагалі таке зменшення видається більше ініціативою суду, ніж учасника процесу.
Попередньою редакцією кодексів передбачалося обмеження граничного розміру компенсації, який встановлювався Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу в цивільних та адміністративних справах» від 20.12.2011 №4191-VI. Відшкодуванню підлягали витрати з розрахунку не більше, ніж 40% від встановленої законом мінімальної місячної заробітної плати за одну годину участі представника у справі (з 2017 р. — 40% від прожиткового мінімуму для працездатних осіб протягом 2017 р.), що у 2012–2017 рр. становило від 429,2 (у 2012 р.) до 640 грн/год. (у 2017 р.). Проте практика з відшкодування витрат на правничу допомогу свідчить, що найчастіше такі витрати значно зменшуються. «Справедливим» та «співмірним» вважається відшкодування витрат за ведення справи у розмірі 1500–5000 грн.
У справі №751/3840/15-ц Велика Палата Верховного Суду підтвердила обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 4832,80 грн замість 10000 витрачених. Водночас ВП ВС зазначила, що наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.
Та практика знає і протилежні випадки. Так, у постанові від 9 квітня 2019 р. у справі №826/2689/15 Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, що надання належних та допустимих доказів на підтвердження витрат, понесених у зв’язку з вчиненням окремих процесуальних дій поза судовим засіданням, а також часу, витраченого на підготовку позовної заяви та інших процесуальних документів, з урахуванням тривалості розгляду справи є підставою для задоволення вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 30 тис. грн.
Одеський апеляційний адміністративний суд у додатковій постанові від 13.08.2018 у справі №490/8946/17 визнав обґрунтованими витрати позивача на правничу допомогу, надану адвокатами в суді апеляційної інстанції, у розмірі 150000 грн. У додатковій постанові у справі №910/15944/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду стягнув з позивача Міністерства оборони України на користь ПАТ «Недиверсифікований закритий венчурний корпоративний інвестиційний фонд «Інноваційні стратегії» 32500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції, що складає 50% від понесених витрат. Обґрунтуванням для такого висновку стало:
неспівмірність із складністю справи;
невідповідність критерію реальності таких витрат, розумності їх розміру;
стягнення з Міністерства оборони України становить надмірний тягар для позивача-2.
З висновком про відшкодування 50% від понесених витрат Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суд погодився і у справі №910/15357/17, зазначивши у постанові від 6 березня 2019 року, що «вирішуючи питання про співмірність заявлених товариством до стягнення з підприємця судових витрат, суди послалися на норму ст. 15 ГПК України та, застосувавши критерії пропорційності і розумності, дійшли обґрунтованого висновку, що вказаним критеріям відповідає сума, яка дорівнює 50% від попередньо заявленої відповідачем до стягнення вартості таких судових витрат».
Судово-юридична газета
в Україні
Адрес этой страницы: http://www.npp.com.ua/news/4002.html